четвер, 18 квітня 2013 р.
Менделєєв Дмитро Іванович
Дмитро Іванович Менделєєв народився 8 лютого 1834 року у Тобольську, у родині директора місцевої гімназії. З 1850 року навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького педагогічного інституту. У 1855 році закінчив його з золотою медаллю і був направлений учителем гімназії спочатку в Сімферополь, а потім в Одесу. У 1856 році Дмитро Менделєєв відправився у Петербург і захистив магістерську дисертацію за темою «Про питомі об'єми», після чого на початку 1857року був прийнятий приват-доцентом на кафедру хімії Петербурзького університету. У1859–1861 роках він перебував у науковому відрядженні у Німеччині, уГейдельберзькому університеті. У 1860 році Менделєєв взяв участь у роботі першого міжнародного хімічного конгресу в Карлсруе.
У 1861 році Менделєєв написав перший у Російській імперії підручник з органічної хімії. Навесні 1862 року підручник був визнаний гідним повної Демидівської премії. У1863 році він отримав місце професора у Петербурзькому технологічному інституті, а в 1866 році— у Петербурзькому університеті, де читав лекції з органічної, неорганічної і технічної хімії. У 1865 році Менделєєв захистив докторську дисертаціюза темою «Про сполуки спирту з водою».
У 1867 році Менделєєв перейшов у Петербурзький університет на посаду професора хімії і повинен був читати лекції з неорганічної хімії. Однак, на його думку, ні в Росії, ні за кордоном не було курсу загальної хімії, який можна було б рекомендувати студентам. Дмитро Іванович вирішив написати його сам.
Ця праця одержала назву «Основи хімії», і виходила протягом декількох років окремими випусками. Працюючи над другим випуском, Менделєєв зіштовхнувся зі складнощами, пов'язаними з послідовністю викладу матеріалу. Спочатку він хотів згрупувати всі описані ним елементи за валентностями, але потім обрав інший метод і об'єднав їх в окремі групи, виходячи з подібності властивостей і атомної ваги. На той час вже були спроби скласти таблиці елементів. Німецький хімік Ґмелін (нім. Gmelin), опублікував свою таблицю в 1843 році. У 1857 році англійський хімік Одлінг (англ. William Odling) запропонував свою. Однак зв'язок груп елементів між собою залишався незрозумілим. Менделєєву вдалося знайти його, розташувавши всі елементи в порядку зростання їхньої атомної маси.
Написавши на окремих картках назви елементів з позначенням їхньої атомної ваги і корінних властивостей, Менделєєв став розкладати їх у різноманітних комбінаціях, переставляючи і змінюючи місцями. Справа ускладнювалася тим, що багато елементів тоді ще не були відкриті, а атомна вага уже відомих визначена з великими похибками. Однак Дмитро Іванович незабаром виявив закономірність. У лютому 1869 року Менделєєв розіслав російським і закордонним хімікам надрукований на окремому аркуші «Досвід системи елементів, заснований на їхній атомній вазі і хімічній подібності».
Перший варіант періодичної таблиці досить сильно відрізнявся від звичної таблиці Менделєєва. Кілька елементів, як потім виявилося, були в цьому першому варіантові розміщені не за своїми місцями. Однак, зіставляючи властивості елементів, що потрапили у вертикальні стовпчики, можна було ясно бачити, що вони періодично змінюються мірою зростання атомної ваги. Незбіжність у своєму періодичному ряді Менделєєв пояснив тим, що науці відомі ще не всі хімічні елементи.
Він залишив у таблиці чотири незаповнені клітинки, але спрогнозував їхню атомну вагу і хімічну подібність. Він також виправив неточно визначені атомні маси елементів. Перший варіант таблиці Дмитро Іванович згодом відкорегував. Поряд з головними груповими елементами Менделєєв став виділяти підгрупи. Він виправив атомну вагу одинадцяти елементів і змінив місце розташування двадцятьох. У 1871 році періодична таблиця прийняла цілком сучасний вигляд. Однак, ніхто з відомих європейських хіміків не оцінив важливості зробленого Менделєєвим відкриття.
Ставлення до періодичного закону змінилося тільки в 1875 році, коли був відкритий елемент галій, властивості якого збігалися з прогнозами Менделєєва. Новим тріумфом Менделєєва стало відкриття в 1879 році скандію, а в 1886 — германію, властивості яких також відповідали описам Менделєєва.
У наступні роки з-під пера Менделєєва вийшло ще кілька основних праць з різних розділів хімії. Його повна наукова і літературна спадщина величезна і містить 431 роботу. Праці Менделєєва отримали широке міжнародне визнання. Він був обраний членом багатьох академій наук, іноземних наукових товариств. Однак Російська академія наук на виборах 1880року забалотувала його через внутрішні суперечки між «російською» та «німецькою партіями», які тоді існували в РАН[1].
Пішовши в 1890 році у відставку, Менделєєв брав активну участь у виданні Енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона, був консультантом у пороховій лабораторії при Морському міністерстві. Провівши необхідні дослідження, усього за три роки він розробив ефективний склад бездимного пороху. У 1893 році Менделєєв був призначений хранителем (керівником) Головної палати мір і ваги.
пʼятницю, 12 квітня 2013 р.
Нобелівська премія з хімії
Нобелівська премія з хімії (швед. Nobelpriset i kemi) — вища нагорода за наукові досягнення в області хімії, щорічно присуджується Шведською королівською академією наук в Стокгольмі. Кандидати в лауреати премії висуваютьсяНобелівським комітетом з хімії. Премія є однією з п'яти заснованих відповідно до заповіту шведського хіміка Альфреда Нобеля (пом. в 1896 році) від 1895 року, що присуджуються за видатні досягнення в хімії, фізиці, літературі, фізіології та медицини та за внесок у встановлення миру.[1]
Перша Нобелівська премія з хімії була присуджена в 1901 році Якобу Вант-Гоффу з Нідерландів. Кожен лауреат отримує медаль, диплом та грошову винагороду, сума якої змінюється протягом років.[2] Нагорода присуджуються в Стокгольмі на щорічній церемонії 10 грудня — в річницю смерті Нобеля.[3]
Якоб Гендрік Вант-Гофф (1852–1911) був першим Нобелівським лауреатом з хімії за відкриття законів хімічної динаміки таосмотичного тиску в розчинах.
Історичні передумови
Альфред Бернард Нобель (народжений 21 жовтня 1833 року в Стокгольмі, Швеція) був хіміком, інженером, новатором, виробником військової продукції та винахідник динаміту. У його власності була металургійна фірма Бофорс, перебування якої у власності Альфреда Нобеля надало їй значного поштовху до переходу до хімічного та гарматного виробництва — Бофорс займалася як виробництвом військової зброї (літаки, танки), так і виробництвом пороху тощо. Альфред Нобель запатентував 355 різних винаходів, серед яких винайдення динаміту найвідоміший.[4] Нобель помер в 1896 році від стенокардії[5] у своїй віллі вСанремо, Італія, де він проживав останні роки свого життя.[6][7][8]
Заповіт Нобеля містив вимогу, щоби його гроші були використанні для премій у фізиці, хімії, мирі, фізіології та медицині і, нарешті,літературі.[8][9] Хоча Альфред і написав декілька заповітів упродовж життя, останній був написаний не набагато довше ніж за рік до його смерті та був підписаний у Шведсько-Норвезькому клубі в Парижі 27 листопада 1895 року.[10] Нобель заповів 94 % всього свого майна (31 мільйон Шведських крон) на заснування та забезпечення п'ятьох Нобелівських премій.[11] (На 2008 рік ця сума рівна 186 мільйонам доларів США.) Відповідно до заповіту Нобеля, Шведська королівська академія наук має нагороджувати премією з хімії.[12]
Церемонія нагородження
Комітет та Шведська королівська академія наук, що займаються вибором лауреатів, зазвичай оголошують імена лауреатів в жовтні. Премія, що складається з медалі, диплому та чеку, згодом вручається Шведським королем на формальній церемонії, що проводиться щорічно 10 грудня в річницю смерті Альфреда Нобеля. Важливі є також Нобелівські лекції, які читаються лауреатами за дні раніше церемонії вручення.[13] Пізніше проводиться Нобелівський банкет. Щонайбільше три лауреати та дві різні роботи можуть обиратися на рік.
Нагороди
Лауреати Нобелівської премії з хімії отримують золоту медаль, диплом та грошову винагороду.[14] Сума останньої залежить від прибутку Фундації Нобеля в поточному році.[15] Якщо ж нагорода вручається більше ніж одному лауреату, тоді гроші розділяються або однаково серед них, або ж, для трьох лауреатів, вона може бути поділена на половину та дві четвертинки.[16]
Медалі
Нобелівські медалі виготовляються приватною шведською компанією Myntverket[17] та Норвезьким монетним двором з 1902 року. Вони є зареєстрованими торговими марками Фундації Нобеля. На кожній медалі зображується лівий профіль Альфреда Нобеля на лицьовій стороні медалі. Нобелівські премії з фізики, хімії, фізіології та медицини, а також з літератури мають однакові лицьові сторони з зображенням Альфреда Нобеля та років його життя та смерті (1833–1896). Портрети Нобеля також є на лицьовій стороні медалей Нобелівської премії миру та з економіки, але мають дещо інший дизайн.[18][19] Зображення зворотної сторони медалі варіюється в залежності від присуджувального органу. Зворотні сторони Нобелівських медалей з хімії та фізики мають однаковий дизайн.[20]
Дипломи
Нобелівські лауреати отримують дипломи прямо з рук Шведського короля. Кожен диплом має свій унікальний вигляд розроблений присуджувальним органом для лауреату, що отримує диплом.[21] Диплом Нобеля містить малюнок та текст, де вказується ім'я лауреата та, зазвичай, цитата, за що лауреат отримав премію. Однак, жоден диплом з Нобелівської премії миру ніколи не містив цитату.[21]
Грошові винагороди
Нобелівські лауреати також отримують грошові винагороди, яка, наприклад, в 2009 році складала 10 мільйонів шведських крон (близько 1,4 млн доларів США).[15]Грошова винагорода змінюється з року в рік в залежності від того, скільки грошей може виділити Нобелівський комітет на нагороду. В разі, коли премія присуджується одразу двом переможцям в певній категорії, грошова винагорода ділиться порівну між лауреатами. Якщо ж трьом, присуджувальний комітет має право поділити винагороду або нарівно, або ж половину одному лауреату, а двоє інших отримують по четвертій частині грошової винагороди.[22][23][24][25]
Лауреати
Щонайменше 25 лауреатів отримали Нобелівську премію за свій внесок в галузь органічної хімії — це більше, ніж в будь-який інший хімічний розділ.[26] Двом лауреатам — німцям Ріхарду Куну (1938) та Адольфу Бутенандту (1939) — їхній уряд не дозволив прийняти премію. Пізніше вони отримали медалі та дипломи, але не гроші. Єдиним хіміком, хто отримав дві Нобелівські премії з хімії (в 1958 та 1980 роках) був Фредерік Сенгер. Ще двоє отримали по дві Нобелівські премії з різних дисциплін — Марія Кюрі (з фізики в 1903 році та з хімії в 1911 році) та Лайнус Полінг (з хімії в 1954 році та миру в 1962 році).[27] З 160 лауреатів (станом на 2011 рік) четверо — жінки: Марія Кюрі, Ірен Жоліо-Кюрі, Дороті Ходжкін та Ада Йонат.[28] За всю історію Нобелівської премії з хімії було вісім перерв її присудження: у 1916, 1917,1919, 1924, 1933 та 1940–1942 роках.
четвер, 4 квітня 2013 р.
КОСМЕТИКА І КОСМЕТОЛОГІЯ
Косметика (від грецьк. kosmetike — «мистецтво прикрашати») — це мистецтво зберігати красу і поліпшувати вигляд людини, омолоджувати її. Косметологія — комплексна наука, головна роль у якій належить знанням основ дерматології, оскільки шкіра, її будова, функції, вікові і статеві особливості є основним предметом інтересу косметологів. Крім того, косметологія неможлива без сучасних знань у галузі загальної біології, дієтології, біохімії, біофізики, фармакології. Незаперечною істиною є твердження, що «косметика — стара, як саме людство». Під час археологічних розкопок поселень доби печерної людини знайдено предмети, призначені для догляду за зовнішністю: шпильки, гребінці, посудини для мазей і олій. І хоча в різних народів уявлення про красу може відрізнятися, але в усі часи людина не переставала прагнути до краси. З розквітом культури Давнього Сходу косметика пережила період справжнього піднесення. У Китаї, Індії, Персії, Єгипті почали активно використовувати ароматичні олії та есенції, мазі, рослинні фарби для волосся, засоби декоративної косметики. Стало модним видаляти волосся на тілі — зародилася епіляція; виникли перші способи виготовлення мила з жиру й попелу. Косметика Давньої Греції, а пізніше і Риму, була тісно пов'язана з гігієною й культурою тіла. Невіддільною частиною життя городян став водопровід. Дотепер збереглися чудові зразки римських терм — публічних лазень-басейнів. Саме там зародилася філософія SPA, яка є такою популярною й сьогодні. У добу середньовіччя церква поширювала серед віруючих уявлення про тіло як про «вмістилище гріха». Лазні були повсюдно заборонені. Попередні досягнення людства у сфері косметики, здобуті знання і навички збереглися лише завдяки високому рівню арабської культури VII-XI століть, коли було досягнуто значного прогресу в таких науках, як ботаніка, хімія й медицина. Епоха Ренесансу підхопила естафету, але про зародження і розвиток сучасної косметології ми можемо говорити тільки у зв’язку з промисловою революцією, з новими відкриттями в галузі біології, хімії, гігієни, медицини. У 30-ті роки XX ст. косметологія визначилася як самостійна наукова дисципліна. Філософія SPA у салоні краси. Sanus per Aqua — здоров'я через воду, стверджували давні римляни. SPA — так нині зветься нова галузь естетичної косметології. Розвиток SPA-індустрії став об'єктивною реальністю. Сьогодні у промислових центрах й у курортних містах відкриваються та успішно працюють усе нові й нові SPA-центри. Звернення сучасної людини до послуг SPA пояснюється комплексом причин. Серед цих причин особливе місце займають так звані хвороби цивілізації — це і «феномен індустріального стресу», й проблеми порушення харчування, й ціла низка психосоматичних розладів. Певну роль у попиті на оздоровчі послуги відіграють соціальні настанови на здоровий, активний спосіб життя й реальне збільшення середньої тривалості життя.
Роль хімії в медицині
Сьогодні хімія допомагає медицині у боротьбі з хворобами, але обєднання зусиль цих двох напрямків людської діяльності і наук відбулися не одразу. Ці науки пройшли довгий і складний шлях розвитку, перш ніж їм вдалося досягти успіху у вирішенні загальних задач. Хімія робила перші невпевнені кроки, коли медики вже мали у своєму розпорядженні цілий арсенал відомостей і спостережень і часто досить успішно справлялися з хворобами.
В період середньовіччя алхіміки неодноразово робили спроби втрутитися в медицину і часто лікар, і хімік сполучалися в одній особі. Однак алхімічні теорії не могли принести користі практичній медицині, тому що вони ґрунтувалися не на досвіді, а на упереджених і помилкових твердженнях і, як правило, вели до помилок. Випадкові успіхи хіміків і використання народного досвіду все-таки допомагали медикам, і контакти між ними і хіміками ніколи не переривалися.
У XV ст. Теофраст Парацельс спростував вчення про пневми, але відразу замінив їх не менш таємничим «археєм», що не мав матеріальної природи, але підпорядковував собі матерію. Ці фантастичні «теорії» були незабаром забуті, але практична лікарська діяльність Парацельса виявилася продуктивною. Він досліджував сполуки ртуті і миш'яку і заклав основу ятрохімії - науки про застосування визначених хімічних сполук для лікування хвороб. Правда, рецепти Парацельса викликали б у сучасних лікарів скоріше переляк, ніж замилування, але все-таки це були кроки по правильному шляху, що дійсно міг привести до успіху і привів до нього через чотири сотні років.
Історія медицини зберегла опис «усякого зілля», яке було привезене у Москву в 1602 р. англійським аптекарем Джеймсом Френчем за доручення королеви Єлизавети. Серед «зіль» числяться: «цидоні яблука в цукрі, дамасен, сироп соку цитронова, горілка коричнева, ялівцева, піретрум, калган, алоє, опіум» і навіть «глина вірменська»; маються і речовини тваринного походження, наприклад «оленячий ріг». Всього 171 ліків. Деякі з них безумовно приносили користь, це, зокрема, «сік цитронів», тобто лимонний сік, калган, алоє, що і нині застосовуються в медицині.
У XIX ст. прогрес теоретичної хімії, великі відкриття М. В. Ломоносова, А. Лавуазьє, Д.І. Менделєєва, досягнення в області біології, стимульовані створенням мікроскопа (Левенгук, XVII ст.), розвиток клітинної теорії і бактеріології тісно зблизили дороги хімії і медицини і сприяли появі плідних ідей. Блискучим вираженням нових ідей виявилося створення методу дезінфекції. Хіміки знайшли речовини, здатні знищувати в навколишньому середовищі невидимих і лютих ворогів організму - мікробів, що викликають нагноєння ран, загальне зараження крові, різні інфекційні захворювання. При цьому мова йшла не про спеціальний підбір речовин, що діють саме на даний вид мікроорганізмів, а про дезинфікуючий вплив, що губить усі мікроби. Поступово були закладені основи гігієни - області, у якій шляхи хімії і медицини зійшлися з великою користю для людства.
Погано було з гігієною в Європі в середні століття. Чеський учений Бетіна пише, що навіть сам король Франції Людовик XV мився не частіше двох разів у рік, а в Парижі було прийнято виливати помиї з вікон на вулицю - закон зобов'язував громадян лише попереджати перехожих вигуком: «Бережися, вода!» Важкі епідемії були розплатою за неуважність до світу мікробів, що населяли ґрунт, воду й атмосферу. Лікарі добре знали, що, якою б вдалої не була операція, завжди залишається ризик післяопераційних ускладнень. У госпіталях і пологових будинках часто доводилося спостерігати масову загибель хворих, викликану тим, що ми зараз називаємо інфекцією (найчастіше від стафілококів чи стрептококів).
Одним з перших, хто зрозумів значення гігієнічних заходів, був віденський лікар І.Зиммельвейс, що зобов'язав сестер у пологовому будинку, де він був головним лікарем, мити руки в розчині хлорного вапна. Смертність серед породілей відразу різко знизилася. Хімія допомогла медицині справитися з небезпечними ворогами - мікробами, яких, власне, ще ніхто як слід не знав, а багато хто взагалі не визнавав.
Англійський хірург Д.Лістер з великим успіхом застосував розчини фенолу (карболової кислоти) для дезінфекції тканин під час операцій; П. Кох користувався розчинами хлорної ртуті (сулеми), і тільки в 1909 р. Стреттон відкрив дезинфікуючі властивості розчинів йоду в спирті. Усі ці засоби, хоча і допомогли хірургам врятувати сотні тисяч життів оперованих ними хворих, усе-таки не вирішували задачу боротьби з інфекційними захворюваннями. По-перше, дезінфікуючі засоби впливали тільки на оточуюче людину середовище. Операція і післяопераційний період були менш небезпечними, але хворий не рятувався від тих мікробів, що вже проникли в організм. По-друге, йод, сулемі, карболова кислота й інші дезинфікуючі речовини іноді губили клітки організму, а загиблі тканини сприяв ріст мікробів. Тому, незважаючи на всі безсумнівні успіхи методів дезінфекції, залишалася задача створення таких сполук, які б руйнували тільки мікробні клітки.
В період середньовіччя алхіміки неодноразово робили спроби втрутитися в медицину і часто лікар, і хімік сполучалися в одній особі. Однак алхімічні теорії не могли принести користі практичній медицині, тому що вони ґрунтувалися не на досвіді, а на упереджених і помилкових твердженнях і, як правило, вели до помилок. Випадкові успіхи хіміків і використання народного досвіду все-таки допомагали медикам, і контакти між ними і хіміками ніколи не переривалися.
У XV ст. Теофраст Парацельс спростував вчення про пневми, але відразу замінив їх не менш таємничим «археєм», що не мав матеріальної природи, але підпорядковував собі матерію. Ці фантастичні «теорії» були незабаром забуті, але практична лікарська діяльність Парацельса виявилася продуктивною. Він досліджував сполуки ртуті і миш'яку і заклав основу ятрохімії - науки про застосування визначених хімічних сполук для лікування хвороб. Правда, рецепти Парацельса викликали б у сучасних лікарів скоріше переляк, ніж замилування, але все-таки це були кроки по правильному шляху, що дійсно міг привести до успіху і привів до нього через чотири сотні років.
Історія медицини зберегла опис «усякого зілля», яке було привезене у Москву в 1602 р. англійським аптекарем Джеймсом Френчем за доручення королеви Єлизавети. Серед «зіль» числяться: «цидоні яблука в цукрі, дамасен, сироп соку цитронова, горілка коричнева, ялівцева, піретрум, калган, алоє, опіум» і навіть «глина вірменська»; маються і речовини тваринного походження, наприклад «оленячий ріг». Всього 171 ліків. Деякі з них безумовно приносили користь, це, зокрема, «сік цитронів», тобто лимонний сік, калган, алоє, що і нині застосовуються в медицині.
У XIX ст. прогрес теоретичної хімії, великі відкриття М. В. Ломоносова, А. Лавуазьє, Д.І. Менделєєва, досягнення в області біології, стимульовані створенням мікроскопа (Левенгук, XVII ст.), розвиток клітинної теорії і бактеріології тісно зблизили дороги хімії і медицини і сприяли появі плідних ідей. Блискучим вираженням нових ідей виявилося створення методу дезінфекції. Хіміки знайшли речовини, здатні знищувати в навколишньому середовищі невидимих і лютих ворогів організму - мікробів, що викликають нагноєння ран, загальне зараження крові, різні інфекційні захворювання. При цьому мова йшла не про спеціальний підбір речовин, що діють саме на даний вид мікроорганізмів, а про дезинфікуючий вплив, що губить усі мікроби. Поступово були закладені основи гігієни - області, у якій шляхи хімії і медицини зійшлися з великою користю для людства.
Погано було з гігієною в Європі в середні століття. Чеський учений Бетіна пише, що навіть сам король Франції Людовик XV мився не частіше двох разів у рік, а в Парижі було прийнято виливати помиї з вікон на вулицю - закон зобов'язував громадян лише попереджати перехожих вигуком: «Бережися, вода!» Важкі епідемії були розплатою за неуважність до світу мікробів, що населяли ґрунт, воду й атмосферу. Лікарі добре знали, що, якою б вдалої не була операція, завжди залишається ризик післяопераційних ускладнень. У госпіталях і пологових будинках часто доводилося спостерігати масову загибель хворих, викликану тим, що ми зараз називаємо інфекцією (найчастіше від стафілококів чи стрептококів).
Одним з перших, хто зрозумів значення гігієнічних заходів, був віденський лікар І.Зиммельвейс, що зобов'язав сестер у пологовому будинку, де він був головним лікарем, мити руки в розчині хлорного вапна. Смертність серед породілей відразу різко знизилася. Хімія допомогла медицині справитися з небезпечними ворогами - мікробами, яких, власне, ще ніхто як слід не знав, а багато хто взагалі не визнавав.
Англійський хірург Д.Лістер з великим успіхом застосував розчини фенолу (карболової кислоти) для дезінфекції тканин під час операцій; П. Кох користувався розчинами хлорної ртуті (сулеми), і тільки в 1909 р. Стреттон відкрив дезинфікуючі властивості розчинів йоду в спирті. Усі ці засоби, хоча і допомогли хірургам врятувати сотні тисяч життів оперованих ними хворих, усе-таки не вирішували задачу боротьби з інфекційними захворюваннями. По-перше, дезінфікуючі засоби впливали тільки на оточуюче людину середовище. Операція і післяопераційний період були менш небезпечними, але хворий не рятувався від тих мікробів, що вже проникли в організм. По-друге, йод, сулемі, карболова кислота й інші дезинфікуючі речовини іноді губили клітки організму, а загиблі тканини сприяв ріст мікробів. Тому, незважаючи на всі безсумнівні успіхи методів дезінфекції, залишалася задача створення таких сполук, які б руйнували тільки мікробні клітки.
Неорганічна Хімія
Неоргані́чна хі́мія — галузь науки про хімічні елементи, їх прості та складні сполуки (крім органічних), а також закономірності перетворення цих речовин. Неорганічна хімія вивчає хімічні елементи і утворені ними прості і складні речовини (крім органічних сполук вуглецю). Забезпечує створення матеріалів новітньої техніки. На даний момент у світі нараховується близько 400 000 неорганічних речовин.
Теоретичним фундаментом неорганічної хімії є періодичний закон і заснована на ньому періодична система хімічних елементів. Найважливіше завдання неорганічної хімії полягає в розробці та науковому обґрунтуванні способів створення нових матеріалів з потрібними для сучасної техніки властивостями.
Історичне визначення
Історично назва неорганічна хімія походить від уявлення про частину хімії, яка займається дослідженнямелементів, сполук, а також реакцій речовин, які не утворені живими істотами. Однак від часів синтезусечовини з неорганічної сполуки ціанату амонію (NH4OCN), який здійснив у 1828 році видатний німецький хімік Фрідріх Велер, стираються межі між речовинами неживої та живої природи, оскільки живі істоти продукують багато неорганічних речовин, а майже всі органічні сполуки можна синтезувати в лабораторії. Проте розподіл на різні галузі хімії є актуальним та потрібним як і раніше, оскільки механізми реакцій, структура речовин у неорганічній та органічній хімії розрізняються. Це дозволяє простіше систематизувати методи та способи дослідження у кожній із галузей.
Підписатися на:
Дописи (Atom)